«Бібліотека – територія ідей»
Режим роботи: 10:00 - 18:00; вт - вихідний
Адреса: м. Дружківка, вул. Енгельса, 112, 84206
Комунальний заклад
"Дружківська міська центральна
бібліотека ім. Лесі Українки"

 Поза всяким сумнівом, всі дружківчани, а також гості нашого міста, яким пощастило колись бути присутніми на масових культурних заходах, запам’ятали двох небесної краси дівчат, схожих одна на одну як дві краплі води.

Зазвичай вони натхненно виконують роль ведучих, але і самі час від часу можуть побалувати глядачів вокальними виступами… Олеся Євтушенко й Олена Гацаєва – дві сестри, дві подруги, дві близнючки, що з самого народження ідуть по життю разом, два унікальних явища культури нашого міста…

Наша розмова пройшла з Оленою – вона працює в дитячій бібліотеці їм. Всеволода Нестайка і її внесок у спільну справу розбудови культури міста був нещодавно відзначений почесною грамотою виконкому міської ради! Але річ, звісно, йшла не тільки про Олену та її життя, про Олесю також, бо вони дійсно дуже пов’язані одна з одною на ментальному рівні: «Коли мені погано, погано і моїї сестрі, хвилюємось, радіємо, переживаємо за щось – емоції у нас миттєво передаються крізь відстань…», - каже Олена…

А зробили такий розкішний подарунок Дружківці подружня пара Володимир та Наталя Півень. Це вони у далекі 70-ті зустрілися у центрі Смоленська, зустрілися для того, щоб ніколи не розлучатися один з одним… Їхній роман – така цікава історія, що, на мій погляд, варта цілого роману…(пробачте за тавтологію, не утримався). Уявляєте, хлопця з відомої в Дружківці сім’ї спортивного тренера з важкої атлетики Федора Васильовича Півня, який вступив до маштехнікуму, добре відучившись майже 4 роки, зрозумів, що бути машинобудівником це не його покликання настільки, що взяв та й втік з четвертого курсу до армії… Служити довелося у Смоленську – легендарному давньоруському місті з багатою бойовою історією. Після демобілізації Володимир лишився в місті, працював на тамтешньому машзаводі в бюро проместетики… Одного разу у самому центрі Смоленська йому зустрілася тонка, миловидна білявка, яка одразу запала в очі, але від збентеження нічого особливого він придумати не зміг, крім того, як запитати дорогу до їдальні… На цьому і розійшлися… Що ніяк не влаштувало Ангелів, тому Наталя Олександрівна досі не розуміє чому її знову у той день понесло до центру міста, хоча жила вона неблизько – біля вокзалу. Коли Володимир вдруге побачив Наталю, більше її не відпустив… Познайомився і зробив все можливе, щоб підкорити дівоче серце…А куди йому було дітися, серцю чарівної білоруски, коли за справу його завойовування взявся справжній українець, нащадок давнього козацького роду? Як потім згадувала Наталя Олександрівна, вона й досі не може собі пояснити, як погодилася разом з практично незнайомим хлопцем сходити на пленер…Неначе була зачарована... А потім, потім були кілометри спільних піших прогулянок, всі музеї, всі кінотеатри, театри, бібліотеки, всі галереї, виставки й бесіди про все на світі… Бесіди, які можуть бути тільки у безмежно закоханих одне в одного людей…

Білоруська дівчина Наталя Рисєнкова. Зрозуміло чому закохався Володимир.

Коли молоде подружжя переїхало жити до Дружківки, Володимир Федорович дуже хвилювався, як кохана зможе акліматизуватися, все ж таки місто маленьке, набагато менш розвинуте. Але все обійшлося – Наталі місто сподобалося – зелене, чисте, доглянуте, стрімко зростаюче (в 70-их роках), чудові прості привітні люди, до того ж з милим рай в курені… У ролі куреня виступила маленька кімната у сімейному гуртожитку (біля магазину «Золота рибка» - старожили пам’ятають). Там народився первісток – старший брат Андрій, потім через 6 років з різницею в 15 хвилин дві гарненькі дівчинки Олеся та Олена.

- Скільки себе пам’ятаю, - розповідає Олена, - у нас скрізь були книги, багато книг, які лежали стопками по всій квартирі, потім, коли дали трикімнатну, все одно книг було більше ніж місця в домі

Діти росли у чудовій атмосфері любові та взаємоповаги: «Не пам’ятаю, щоб тато колись підвищував на нас голос, хоча ми іноді цього заслуговували… Двері нашого дому завжди були відкриті для гостей – постійно хтось був – друзі, однокласники Андрія, матусині, татусеві співробітники, знайомі, родичі…» Тому яскравий спогад дитинства – постійно заставлена взуттям гостей прихожа. А ще один яскравий спогад – це татусеві руки, що пахнуть художньою фарбою – Олена з сестрою полюбляли ходити до його майстерні де Володимир Федорович малював свої художні твори … І досі варто тільки відчути знайомий запах, як миттєво повертаються щасливі спогади дитинства - сімейні свята, поїздки, Новий рік – коли вся родина збиралася за святковим столом. Разом з ними жила мама Наталі Олександрівни –– Єва Пантелеївна Рисєнкова. Військовий хірург, ветеран Великої Вітчизняної, вона пережила голод, пройшла війну від Сталінграда до Берліна, а скільки тисяч врятованих солдатських життів на її рахунку - відомо тільки Богові… Це теж історія для роману… Вже 8 років як її нема, але дівчата досі відчувають гіркоту втрати, бо бабуся дуже кохала своїх онуків, займалася їхнім вихованням, няньчила, читала казки, водила на танці, музику, була першим найгарячішим вболівальником та шанувальником їхньої творчості.

Рисєнкова Єва Пантелеївна та Федір Васильович Півень - портрети роботи Володимира Півня 

Власне, всі дорослі брали активну участь у вихованні маленьких бешкетниць – бабусі та дідусі, мама, але, якщо можна так сказати, Олена з сестрою все ж такі були татусеві доньки. Тато зіграв в їхньому житті спрямувальну роль… Це він перейшов ще наприкінці 80-х років виключно на українську мову, це він побачив що його дівчат тягне до співу та відвів їх до відомого вокального ансамблю «Червона калина», це він прищепив їм любов до книги, до рідної мови, до неньки України… І те, що його дівчата з велетенського переліку можливостей обрали професію педагогів-викладачів української мови та літератури – мені здається, це добрий плід його ставлення до виховання своїх доньок. А варіанти були – дівчата мали реальну нагоду піти у вокальному напрямку – були гарні пропозиції. Не склалося на професійній естраді, зате склалося в освіті…

Не треба думати, що оточені увагою та турботою Олеся та Олена вирослі такими собі «няшними» ніженками… Навпаки, вони вже в 19 років відчули смак власноруч заробленого хліба: після закінчення школи обидві вступили до лав студентів Слов’янського педагогічного інституту (нині ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет») на експериментальний інтенсивний курс навчання. Майбутніх педагогів вчили професії з опорою на практичні «воєнні» заняття в школах з дітьми вже з третього курсу… Уявляєте, ще вчора була випускницею, а сьогодні веде клас, проводить батьківські збори… Згідно з принципом, кидайте у воду, жити захоче - навчиться плавати…

Цікаво,  що водночас з доньками в стінах ВУЗу вчився і тато – отримував другу вищу освіту.

Згодом дівчата «плавати» навчилися, оволоділи «різними стилями», перейшли на індивідуальну форму навчання - директор третьої школи Михайло Іванович Захара розгледів в тендітних студенточках перспективу майбутніх висококласних фахівців своєї справи та запропонував вакантні посади вчителів української мови та зарубіжної літератури. І він не помилився… «Це був,- згадує Олена,- дуже насичений та відповідальний період життя, період професійного становлення, ми не боялися експериментувати, сміливо бралися за відповідальні речі, проводили відкриті уроки, дискусії…Нам легко було знаходити спільну мову з нашими учнями, бо мали всього лише 10 років різниці та дихали з ними одним повітрям. А в повсякденній роботі дуже допомагала велика домашня бібліотека – такого зібрання української класики в той час майже не було в місті ніде»…

На сцені ЦДЮТ

Наступним етапом життя стала робота в ЦДЮТ на посаді методиста. «Так склалося, що ми з Лесею одночасно перейшли туди, - продовжила спогади Олена, - вона в культмасовий сектор, я – до методвідділу. У нас майже все життя пов’язано з ЦДЮТ. Як привели нас у 5 років, так до цього часу - ходять займаються вже наші діти. Одне слово – рідні стіни. Леся отримала там досвід створення сценаріїв та її вже через рік забрали до відділу культури, а я пропрацювала в Центрі 13 років, займалася всім що пов’язано було з краєзнавством, історією України, патріотичним вихованням… Тісно співпрацювала зі школами, робили виставки, галереї, конференції, готувала і проводила лекції, вахти пам’яті, різноманітні заходи, присвячені історії нашого краю, України, її культурі, Другій Світовій війні, Голодомору та інше… Це також був вельми цікавий та напружений період життя. Згодом стала відчувати, що більше хочеться безпосередньої роботи з дітьми, і як раз в бібліотеці отримала те, чого мені не вистачало. Хоча прийшлося попрацювати над собою, - посміхнулася Олена, - річ у тому, що звикла до навчального, серйозного формату роботи, а тут для дітей треба шукати більш різнопланові форми – від лялькових, казкових вистав, розважально-ігрових «кольорових п’ятниць», клубів за інтересами до цілком дорослих (за рівнем  піднятих питань) дискусійних майданчиків та зустрічей з відомими українськими письменниками… У цьому плані хочу висловити подяку нашим з Лесею педагогам по вокалу, керівникам Народного вокального ансамблю «Червона калина» Валентині Євгенівні Ланевській та Аллі Валентинівні Корешковій - вони стали для нас прикладом фахівців, які все стараються продумати до найменших дрібниць, ретельно готуються до будь-якого заходу. Практика показала, коли все продумано, тоді все і проходить добре, у тому числі й імпровізація :-). Треба, не шкодуючи часу, ретельно готуватися до будь-якого заходу.

У бібліотеці

Що подобається в роботі – наш дружній теплий колектив дитячої бібліотеки та те, що постійно приходиться придумувати щось нове, якісь нові форми взаємодії з дітлахами, бо вони штампів не приймають. Коли на базі бібліотеки вела курси української мови, відчувала себе більше вчителем, ніж бібліотекарем. Потім, коли організувала літературний клуб «Читай українською» перейшла на новий стиль - більш дискусійний, більш інтерактивний. Щоб діти не тільки читали, а мали можливість вільно висловлювати свої думки, чули та відпрацьовували правильну українську вимову. Мені здається, що взяла правильний напрямок зі створення україномовного середовища навколо дітей, намагаюся дати їм те, чого вони не можуть поки ще отримати у власних сім’ях. Також хочеться створити групу не лише з маленькими читачами, а і більш дорослими, щоб мати можливість розглядати серйозну літературу, сучасних і класичних вітчизняних авторів.

Справа Олена зліва Олеся чи Олеся справа, Олена зліва ? - Той ще квест!

Любов несподівано нагряне, коли її зовсім не чекаєш… Звісно, Олеся та Олена завдяки своїй українській вроді, мали велику увагу серед дружківських пацанів. Як мені здається, серце не одного старшокласника тремтіло на високій частоті, коли в клас входили молоді, чарівні педагогіні та починали розмову про творчість Кобзаря… Але доля склалася так, що Олеся вийшла заміж за однокласника Дмитра Євтушенка – золотий голос Дружківки. Тепер фанати чекають на сімейний вокальний колектив за участю їхнього сина Матвія… До речі, хлопець займається в «Червоній калині» та має тягу до музики… В «Червоній калині» займається співом також його найкращий друг та двоюрідний брат Іван – син Олени та Володимира Гацаєвих. Вони, як і їхні матусі, нерозлийвода – сидять за одною партою та чудово розуміють один одного. Крім вокалу Іван має хист у програмуванні. А про чудову історію кохання його батьків можна казати тільки одне – шлюби укладаються на небесах.

Олена, Володимир та Іван Гацаєви

«Справа» була розпочата років «надцять» тому, коли Олені та Олесі виповнилося літ так по 5-6 – були вони одного разу в гостях у сім’ї Гацаєвих. Ще тоді Володимирів батько звернув увагу на Олену та казав синові, що хотів би мати таку невістку. З того часу багато води утекло в Казенному Торці - жили в різних містах, крутилися у різних сферах, але в один чудовий день у двері кабінету Олени Володимирівни постукала доля в вигляді вже дорослого кремезного чоловіка, друга дитинства:

- О, Володя, ти до кого?

– До тебе...

Весілля зіграли через 8 місяців… Ще через дев’ять народився Іван. «Хотіли ще й дівчинку, але розпочалася війна, не ризикнули»,- каже Олена.

Вже 6 років минуло з тих злощасних подій що розгорнулися тоді на теренах України й Донбасу, але досі пам'ять часом видає на поверхню жахіття того часу. Тому найголовніше, що напередодні Нового року та Різдва Христового бажає Олена своїм землякам та родині – це миру, чистого блакитного неба, жовтих пшеничних нив, міцного здоров’я («В першу чергу батькам – вік все ж дає про себе знати») та щоб у всіх все було добре…

Наша дуже цікава розмова с Оленою продовжувалася ще довго, говорили про розвиток культури, бібліотечну справу, родичів… Маю надію, що попереду у мене ще буде можливість розповісти про цю, щиру на таланти дружню українську родину.

Записав Василь Рамішвілі

Родина в зборі

                     

 

 

Календар

Календар свят України. Граматика української мови

ОГОЛОШЕННЯ

 Шановні друзі!

 З 25 січня ми почали приймання читачів. На жаль, поки ще в режимі карантинних обмежень. Вхід в бібліотечні відділення дозволений тільки при наявності засобів індивідуального захисту. 

 

 

 

 

 

 

 

Погода в Дружківці

Курс валют

Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Останні новини і події


© 2018 Все права защищены. Политика конфиденциальности